Місяць тому Україна прокинулася під вибухи і звістку про повномасштабне вторгнення росії. Місяць, як змінилося життя кожного українця. Наша Юлія Мотрук розказала, якими для неї були перші два тижні нового етапу війни. Як їй довелося залишити домівку, їхати в невідомому напрямку, але зрештою знайти нових друзів.

«Я зрозуміла: почалася війна».

23 лютого ми з «Дизель Шоу» відіграли наш другий концерт програми «Весна надихає». Потім поїхали з колективом трохи відсвяткувати. Десь близько четвертої ранку я зі своїм чоловіком Леонідом повернулася додому. Уже починало світати. Щойно ми піднялися до квартири, я почула вибухи! При чому такої сили, що в нас вікна затряслися. Питаю в чоловіка: «Що це?» Він припустив, що якісь навчання.

Я пішла до ванної, пролунав ще один вибух. А наш дім неподалік від аеропорту «Жуляни», ми його бачимо. Поруч і вдарили. Для мене, людини, яка ніколи такого не бачила, це було схоже на ядерний вибух. Як у кіно.

Я за секунду прокинулася. Геть забула про втому. Потім пролунав ще один вибух. Я зрозуміла: почалася війна.

«Нам зателефонував друг і сказав: “Краще тікайте”».

Побачивши й почувши вибухи, я вирішила… піти помитися. Я оптиміст, тож якщо і вмирати, то з чистим обличчям.

Ми з чоловіком не розуміли, що робити. Згодом нам зателефонував друг і сказав: «Краще тікайте». Це було складно прийняти. Я згадувала, як мешканці нашого житлового комплексу питали нас із Льонею, чи зібрали ми тривожні валізи. Я сміялася й казала: «Та яка війна? Що ви говорите?»

Умить я знайшла дві сумки, які купила напередодні. Думала, що ми будемо ходити з ними в спортзал. Вони і стали тими самими тривожними валізами. Я не знала, що туди покласти. Важко було дати собі раду: я тремтіла, тряслася, мене кидало в холод. Саме так я запам’ятала страх.

«Ми могли бачити обличчя пілотів».

У сумки я кинула якісь теплі речі й зубну щітку. Колись жартувала: якщо ти продаєш будинок, то маєш взяти із собою лише зубну щітку і спіднє. Фактично так і вийшло.

Ми поїхали зняти гроші. Стояли в черзі 2,5 години. Я намагалася жартувати і трохи розрядити обстановку: мовляв, у нас багаті люди, якщо так довго знімають гроші. Але насправді ніхто не розумів, що буде далі, тож усі намагалися отримати максимум готовіки. Крім мого чоловіка. Я на нього нагримала, бо він зняв десь третину, а я боялася, що нам того не вистачить. Льоня повернув мене до черги і сказав, що всім потрібні гроші.

Далі ми намагалися заправитися, бо в нас майже не залишилося палива. Не було його і на заправках, тому ми повернулися додому. Вибухи трохи стихли, і я знову жартувала, що це все, війна закінчилася.

Вирішили трохи поспати, але де там! Ми почули літаки. Наша квартира — на 8 поверсі, вони летіли так, що ми могли бачити обличчя пілотів. А потім знову були вибухи.

«Ми розуміли, що цей будинок просто складеться».

Наше ОСББ почало обладнувати підвал. Ми вирішили, що ніч проведемо там. Там усі підтримували одне одного. Насправді все це так єднає людей!

Усе це так нас об’єднало!.. І, мабуть, дана нам для того, аби змінилися наші душі.

Потім було сповіщення про повітряну тривогу. Ми розуміли, що цей будинок просто складеться, якщо станеться найгірше. А підвал — це просто підвал, а не бомбосховище. Тому я вирішила зателефонувати сестрі, яка має свій будинок. Згодом ми поїхали до неї.

Це теж було непросте рішення: їхати, не їхати? Але вона була неподалік, і нам вдалося доїхати з майже порожнім баком.

«Ми вивчили, як працює ППО».

У сестри ми пробули майже тиждень. У неї було спокійніше, хоч і все видно: як летять літаки, як їх збивають, як вони падають. Ми вивчили, як працює наша ППО. Вивчили, як і куди летять снаряди. Ледь не з’їжджаєш із глузду, але й до цього звикаєш.

Щодня ми розмірковували, чи будемо їхати, чи ні. Наші чоловіки пішли до тероборони, і ми розуміли, що без них нікуди не поїдемо.

Так ми кожен вечір вирішували, а вибухи були все ближче.

«У нас є дуже мало часу».

Десь на шостий день наші чоловіки вступили до тероборони. Ми із сестрою нагодували їх смачним сніданком і думали, що будемо готувати на обід. Вирішили зварити смачний борщ. Але в той момент мені зателефонував Льоня і сказав дуже швидко збирати речі. Виявилося, до них прийшов головний із тероборони (я так думаю) і сказав, що буде бій. У нас є дуже мало часу, аби виїхати.

Я знову збирала речі, а перед очима стояв той вибух, який я першим бачила з вікна своєї квартири. Моє тіло ціпеніло.

Ми виїхали з містечка. Потрапили у величезну чергу — на півтори години. Заправитися так ніде й не вдалося. Поки ми стояли, телефонували друзям із тероборони — вони дивом дістали 12 літрів бензину. «Заправлялися» ми буквально на ходу. Думали, куди будемо їхати.

«Я вірю в Бога, ангелів. Якщо тебе треба кудись привести — вони обов’язково тебе приведуть».

Ми спочатку думали поїхати до Вінниці: там наче було спокійно. Або в Миколаїв до батьків, чи в Одесу. Варіант із Закарпаттям тоді не розглядали.

Ми їдемо. Стрілка в баку падає. Розуміємо, що треба десь заправитися. Доїхали до найближчої станції, але її зачиняють! Тобто бензин є, але заправитися неможливо. Повертаючись до машини, я помітила родину, яка в останній момент набирала каністри бензину. Я підбігаю до них, благаю продати хоч одну, але мені відмовляють! Я біжу за їхньою машиною з грошима в руках і благаю, але безрезультатно.

У розпачі повертаюся. Плачу. Сварюся. Але я вірю в Бога, ангелів. Якщо тебе треба кудись привести — вони обов’язково тебе приведуть. Тож ми поїхали з порожнім баком. Дорогою побачили одну заправку, влізли без черги (вибачаюся), бо скоро ми би просто стали. Нам вдалося заправити 20 літрів. Так ми їхали від заправки до заправки. На одній ночували, допоки вона не відкрилася.

Увесь цей час із нами був наш кіт Михайло. Він, бідний, постійно був у переносці: я побоялася його випускати в машині. Плакав, розбив собі носа. Був дуже наляканий.

«Не полишали згадки про вибухи».

Так ми приїхали до Львова. Нас прихистив знайомий у домі, де вже були біженці. Казали, що незабаром ще приїдуть.

Ми вирішили їхати далі. Я написала подрузі, яка кілька днів тому поїхала на Захід України. Вона повідомила, що там уже всі місця зайняті, але є будинок, геть не пристосований до проживання. Чоловік вирішив їхати туди. І ми поїхали.

Подолали ще 250 чи 300 кілометрів. Доїхали вже надвечір чи навіть уночі. Трохи заблукали. Але зустрілися з подругою, вона нас нагодувала й відвезла до того будинку.

Спочатку я злякалася, бо там ніхто не жив років 20. Мій кіношний мозок намалював купу страшних сюжетів із привидами. Але вже байдуже. Перша ніч була жахливою. Я підкидалася від кожного шурхотіння. Не полишали згадки про вибухи.

«Саме в цьому місці я б і лишилася жити».

На ранок я зробила обхід території, подивилася будинок. І знаєте, я зрозуміла, що саме в цьому місці я б і лишилася жити. Гори, полонини, класні сусіди.

До речі, наступного дня у нас уже з’явилися друзі. Вони стали не тільки рідними, а заочно ще й кумами. В селі мене впізнавали, фотографувалися. Дуже допомагали. Такий край добрих людей. Я б дійсно лишилася тут.

Можна «Дизель Студіо» перенести сюди? Тут є місце, де можна облаштувати студію та сцену – люди чекають наших концертів.