Про ймовірне повномасштабне вторгнення росії в Україну говорили чимало. Але ніхто до останнього в це не вірив, зокрема й художній керівник «Дизель Студіо» Єгор Крутоголов. Ми спитали актора, де його застала війна, як він живе за 15 кілометрів від фронту та як організував свій — гумористичний фронт.
«Не вірив до останнього дня».
— Де вас застала повномасштабна війна?
— Мій син і дружина 12 днів були в Італії, у лікарні після аварії Лева під час перегонів. Їх відпустили 23 лютого, і вони прилетіли 24, о другій ночі. Цього дня я закінчив зйомки концерту «Дизель Шоу», зустрів їх в аеропорту та привіз додому. А через 3 години полетіли ракети.
Ми тільки лягли, заплющили очі та почули звуки, яких раніше не чули. Спочатку дружина подумала, що в нас у домі щось упало. Вона спустилася подивитись, але за хвилину ми почули ще вибухи. Тоді все зрозуміли.
Ми розбудили дітей, маму Каті та побігли в підвал. Катю трясло, вона плакала, а мені стало дуже холодно і, звісно, страшно.
— Тоді ви усвідомлювали, що відбувається насправді?
— Моєму мозку треба було більше часу для осмислення того, що відбулося. Я був не готовий. Я знав, що це може статися, але не вірив до останнього дня. Я бачив усі ознаки війни, але не хотів вірити, що це можливо.
— Як ви пояснили дітям, що відбувається?
— Леву 11 років. Він спитав: «Що росії від нас треба?» Я йому провів лекцію про наглу й агресивну націю рабів, яка наділила такою владою одного плішивого тирана, і він вирішив, що може все. Максу — 2,5 рочки. Коли ми чуємо залпи або вибухи, вигадуємо їм назви. Наприклад, дудука, шишика, бомбося. Вдаємо, що це така гра.
«Лінія фронту від нас десь за 10–15 км».
— Ви намагалися знайти безпечніше місце?
— Уся наша родина залишилася в Київській області. Лінія фронту від нас десь за 10–15 км. Спочатку я не знав, як можу допомогти своїм. Я не служив в армії, не маю військового досвіду. Якщо відверто, то в мене білий квиток (непридатний до військової служби за станом здоров’я). З ним я навіть можу виїхати за кордон, але не розумію куди, якщо мій дім тут. Тому я вирішив залишитися, захищати свій дім і свою родину. Я обзавівся мисливською рушницею, згуртувався із сусідами. Ми почали патрулювати вулиці нашого селища, дійшли до тероборони, але там уже немає місць. З волонтерською діяльністю я не пов’язаний, але маю кількох друзів-волонтерів, з якими ми працюємо.
— Тому ви вирішили організувати свій фронт — гумористичний?
— Так, вирішив, що буду щось робити на інформаційному фронті. Гумором лупити фейки й «дезу», заряджати людей бойовим духом. Моя психологічна терапія проти всього поганого — гумор, завдяки йому тримаємося. Відволіктися допомагає живе спілкування із сусідами, друзями, близькими, але натхнення — переважно від успіхів нашої армії.
— Якою людиною ви тепер себе відчуваєте?
— Тепер я — лютий комік, який розмовляє українською і ненавидить русню, який фанатіє від Збройних Сил України, який відчув, що є частиною найгероїчнішої та найкрутішої нації у світі! Слава Україні!